1. Зовнішня політика України – шанси, виклики та загрози.
У трансакційному аналізі та психологічній практиці активно застосовується «драматичний трикутник» Стивена Карпмана, який описаний для неблагополучних сімей ще у 1968 році. На нашу думку, цей трикутник надає пояснювальну схему для інтерпретації відносин, що склалися у «міжнародній сім’ї» держав, які у боротьбі за геополітичні інтереси забувають, що вони є цілісністю, людством. У цьому трикутнику є три симбіотичні ролі – «переслідувач», «рятувальник», «жертва», з яких перші дві часто-густо перетікають одна в одну. Позначені ролі у сукупності відносин створюють ілюзію влади, що відображається у поведінці людей, які застрягли у брехливих обґрунтуваннях, відчуттях провини, сорому, кризі, хаосі та маніпуляції. Сценарування міжнародних процесів у геополітичних відносинах та зовнішній політиці держав мають достатню подібність для того, щоб розглядати необхідність виходу з посттравматичного синдрому східноукраїнського конфлікту та міжнародної дипломатичної війни України та Росії, як долання драматичних відносин «ілюзії влади».
Важливим для визначення викликів та загроз зовнішньої політики України є боротьба тих поведінкових стереотипів соціального організму країни, які мають фрактальний, самоподібний характер, що відбивається на різних масштабних рівнях, але мають схожу форму зовнішньо та внутрішньо політичних відносин та тиражується далі в усіх щаблях цих відносин. Досить тривалий час громадяни України спостерігали формування «пострадянського» та «російсько-імперського» фракталів, які визначали подібність олігархічно-авторитарних режимів України та Росії. Апогеєм стала авторитаризація та олігархізація системи державного управління кланом В. Януковича. З одного боку, цей фрактал російської подібності мав у відносинах Києва з Москвою можливості геополітичного об’єднання за гомеопатичним принципом «подібне притягує подібне» та відносно планів РФ створювало ілюзію «Україна без Росії нічого не може», заспокоювало геополітичні побоювання після ідей Л. Кучми («Україна не Росія») в аргументації «не Росія, але дуже подібна — молодша сестра». З іншого боку, страхи РФ після «помаранчевого майдану» відносно можливості народного віча та опору для себе, розгорнулися в обуренні європейським вибором, що озвучив у Литві В. Янукович. Відносно інших фракталів зовнішньо політики України російська дипломатія обрала роль «переслідувача» у загрозах та здійсненні енергетичних, економічних та інформаційних війн. Покарання «переслідувача» у цих загрозах визначило маятникову зміну позиції Януковича та обурення «Євромайдану» в Україні, початок «Революції гідності». Україна не мала «кровавих подій» за роки незалежності під час революції вона отримала першу соціальну травму. Під час анексії Криму та буремних подій на Донбасі «травма» стала хронічною.
Ці соціальні травми стали основою для розгортання відносин «жертва» (Україна) – «переслідувач» (Російська Федерація, але на її власне переконання вона «рятувальник» від американської загрози), «рятувальник» – ЄС та так звані «п’ять очей»: США, Велика Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія. Класична схема трикутника «жертва – рятувальник – переслідувач» склалася у посиленні внутрішньополітичного розколу в Україні.
Викликами та загрозами України, з одного боку, став посттравматичний синдром, який може зафіксувати стратегію «жертви» України з формуванням споживацької та утриманської поведінки, зниження можливостей дипломатичного подолання конфлікту на сході України та між Україною та Росією; з іншого боку можливість подолання посттравматичного синдрому «жертви» у ствердженні України як суб’єкта життя та розвитку. Крайньою екстремою з позначкою «мінус» стратегія поведінки «жертви» України є втрата незалежності та суверенітету країни, як процес саморуйнування, іншою крайньою екстремою з позначкою «плюс» є можливість бути рівноправним міжнародним суб’єктом у наднаціональних міжнародних об’єднаннях у коопераціях миру та сталого розвитку суспільства.
Міжнародна підтримка України визначає очікування «українського дива» – побудови демократичного устрою, як противаги олігархічно-кланової деформації північного сусіда. До того ж суспільство України має ризики радикалізації та поширення «фракталів хаотичної неофеодалізації». Олігархічна неофеодальна еліта України швидко стала адаптуватися до нових умов своєї економічної діяльності «жертв радикалізації», «жертв злочинного режиму», головних «патріотів» або «волонтерів». При цьому військовий формат олігархічних відносин з фінансуванням «власних батальйонів» створив нові загрози. Олігархат завдав сильний удар по соціальному ґрунту громадянського суспільства «європейського вибору», максимально скоротив волонтерські можливості малого, середнього бізнесу, інтелігенції, студентства, працівників ІТ-сфери через збідніння у галопуючій інфляції, спекулятивній динаміці курсів валют та зростанні цін. У зовнішній політиці десуб’єктивація самоорганізованого громадянського суспільства здійснювалася у зниженні «транскордонної проникності» посилення «бар’єрної функції», як зниження можливості транскордонної співпраці, що було викликано побоюванням міграційних процесів з України в Євросоюз. Особливу роль у цьому процесі відіграли «мукачівські події» 11 липня 2015, інцидент збройного протистояння навколо фінансових потоків контрабанди «старих» та «нових» гравців з використанням бойової стрілецької зброї.
Діагноз постравматичного синдрому, що розгортається у форматі драматичного трикутника у міжнародних відносинах, має фрактальне масштабування як менших та внутрішніх рівнів суспільних відносин, так з мега- та мета-рівнів зовнішніх відносин на ззовні, у міжнародні відносини. Подолання постравматичного синдрому України у зовнішній та внутрішній політиці стає необхідною вимогою ствердження її суб’єктності у міжнародних відносинах.
2. Перспективи розвитку відносин України з Російською Федерацією – які сценарії дій диктуватиме Москва та який напрям вирішення кризи обиратиме Київ?
З боку Росії транскордонні відносини з Україною мають специфічний зміст. По-перше, російська дипломатія «одягнена у одяг» «рятівника» з активізацією проекту «міграційного насосу», що всмоктує в себе біженців та переміщує їх у слабконаселені території Росії задля створення економічної ємності, як потенціалу новаційних та інноваційних наукових розробок, які мають ефективність лише з ємністю щонайменше 200-250 мільйонів людей, здатних не лише виробляти, а й споживати власний продукт. По-друге, формат експансії «імперської політики» переслідувача, за якими вже відбулося декілька сценарних варіантів: «грузинський», що пов’язаний з серпневими військовими діями 2008 року «примушення до миру», «кримський віджим» (дискурс кримінального захоплення власності розпаду СРСР), «донбаський» вірус Новоросії (дискурс російської імперської ідеї).
Крим розглядався російською елітою як «віджим» у класичній схемі рейдерського захоплення підприємства – захоплення управлінської підсистеми «своїми менеджерами» у Міністерстві оборони та силових відомствах України; захоплення символів влади Криму в умовах автономії (будинків уряду, кримського парламенту); блокування та фрагментація силових підрозділів України – СБУ, МВД, Збройних Сил, ВМФ; створення суспільної думки та «легітимація» захоплення «акціонерами» (проведення «референдуму»). Ця імперська схема «віджиму» Криму має високий ступінь схожості з захопленням Російською імперією Порт-Артура напередодні російсько-японської війни 1904-1905 року, з дуже схожими механізмами та процесами. Ця схема відбувалася у рольовій установці «рятівника» російськомовного населення з меседжами до референдуму «вибір з Росією або фашизм». З іншого боку, розгортався «репертуар переслідувача»: Україна покарана за збільшення дистанції та некерованості її з Кремля.
Донбас став другою фазою та іншим форматом розгортання сценарію «драматичного трикутника», але вже з фізичною, військовою агресією у відносинах «жертва – рятівник –переслідувач». Одним з проявів драматичного сценарію є дискурс, що був озвучений російськими ЗМІ: «Росія буде воювати з США на території України до останнього українця». З одного боку, Росія несподівано зіштовхнулася зі стійкістю української піхоти та артилерії, у дисонансі зі створеним російськими ЗМІ образом «жертви», безсуб’єктності. До того ж волонтерський рух, себто громадянське суспільство, забезпечив українську армію всупереч зруйнованому військовому міністерству. З іншого боку, Україна отримала нову «травму», яка посилила посттравматичний синдром «трагедії небесної сотні», катування «майданівців» та загибелі українських громадян з обох сторін «майдану», а після — загибелі громадян України з обох сторін фронту антитерористичної операції. Травму отримали міжнародні відносини України та Росії. Російські громадяни, які воюють з українцями, як найманці, козаки, ополченці, та кадрові військові вбивають та гинуть на території України, але «травма» повертається у Росію в «обмін» на розгалужені поставки військової техніки. Все це оздоблюється демонізацією іншої сторони, розлюдненням дій та максимальним розмежуванням на «свої-чужі» у процесі стигматизації (ярликів «бандерівців» – «ватників», «правосеків нацистів» – «російських фашистів», Другої світової війни – Великої Вітчизняної війни та таке інше).
Військові деформації зовнішньополітичних відносин у цілісності взаємозв’язків схожості та відмінності означали максимальне використання негативних образів та дій у гібридних та мережевих війнах практично в усіх просторових (економічній, політичній, соціальній, культурних) сферах, так і часових модальностях – боротьба за минуле (меморіальні війни), за сучасне у стигматизації та ідентифікації свого життєвого укладу (укладові війни), майбутнього (боротьба намірів, реформування, очікування та розчарування – проектні війни).
У перспективах відносин Росії та України використовується опосередкований вплив на партнерів України та зворотні санкції на Росію. Це відбувається у інтеракціях «рольових настанов «рятівник» — «переслідувач», іноді у зневазі суб’єктності України через нав’язування ролі «жертви». Європейський Союз опинився під тиском загрози енергетичних поставок та економічних втрат «закриття російського ринку» для європейського експорту, збільшення напруги всередині Євросоюзу (одним з перших прикладів стала Греція), необхідності країн Євросоюзу у самовизначенні підтримки однієї з сторін у конфлікті Україна – Росія. Країни Євросоюзу традиційно побоюються власного ослаблення в умовах поглиблення протистояння, тому здійснюють спроби локалізації травми лише як «східноукраїнського конфлікту» та конвертації локалізації травми на фінансову допомогу «рятувальника». Зворотним боком таких відносин з відсутністю дійсної кооперації стає посилення «утриманського стереотипу жертви». Побоювання ЄС у послабленні завжди пов’язані з масштабуванням конфлікту як фракталу на світовий рівень військової напруги, що було під час Першої та Другої світової війни, що призводило до посилення позиції США, а зараз ще й Китаю, який ефективно використовує розвиток економічних відносин у ризикових зонах.
Для кращого майбутнього Україна має безальтернативний шлях долання комплексу «жертви», формування власної суб’єктності та у масштабуванні її у фракталах кооперації з країнами-сусідами, до того ж справою майбутнього буде покращення відносин з Росією, але у форматі гідності поваги до суб’єктності України – у руйнуванні симбіотичної поведінки «драматичного трикутника». Гіршою альтернативою є культивування статусно-рольової позиції «жертви», з крайнім гіршим варіантом бездіяльного об’єкта міжнародних взаємин (у проекті розшматування країни або нав’язування зручного для «переслідувача» політичного устрою – наприклад, федералізації). Силоміць ощасливити не можна. Геополітичні проекти Росії в умовах санкцій ЄС та «п’яти очей» перетворюються у внутрішню боротьбу російських ідентифікацій «рятувальників», «переслідувачів» та, так би мовити, «лібертаріанців», тих, хто стверджує право українців обирати власний життєвий устрій та визначати власну долю. Останні поки ще знаходяться у меншості, але іноді «стадо повернеться та остання вівця стане першою». До того ж російський політикум з насторогою ставиться до повернення «ополченців» та «військових» з Донбасу, які всмоктують антагоністичні аргументи «майдану». Для розгляду того, які напрями виходу з кризи буде обирати Київ, розглянемо моделі регіонального співробітництва України як здійснення суб’єктності в умовах кризи.
3. Розвиток моделі регіонального співробітництва України з сусідніми державами – можливість заново визначити дотеперішні форми кооперації.
Модель регіонального співробітництва залежить від долання посттравматичного синдрому «жертви» України. Існує можливість збереження та поглиблення ролі «жертви». Цей сценарій передбачає прагнення «жертви» до свого «рятувальника» – США, Канади, ЄС або іншого блоку чи країни, водночас формуючи «непряму провокацію» до активізації «переслідувача». Цей найгірший сценарій може мати і формати «фрагментації та неофеодалізації», «деформації як економіки війни», зовнішнього шматування – «Тільзитський мир для України».
Сценарій хаотичної кризової ланцюгової реакції регіонального фрагментування – це олігархічна неофеодалізація, військове протистояння всіх суб’єктів внутрішньої політики, їх спроби зовнішньополітичної діяльності у механізмах фрактального масштабування насилля від рівня держави до рівня окремих територій, зниження керованості на усіх щаблях державного управління. Сценарій «деформації як економіки війни» визначає переорієнтацію всіх дієвих суб’єктів на отримання прибутку на стані війни, коли конфліктна ситуація формує антисуспільний формат, який буде поступово віднесений до «осі зла», території підготовки та виховання терористів на кшталт «Афганістану талібів», кримінальних технологій. У цих сценаріях буде домінувати «війна усіх проти усіх», що буде вести до введення миротворчих сил та/або до «Тільзитського миру для України», розшматування суверенної держави, яка буде себе збирати тривалий історичний період. Останній згаданий сценарій розшматування може привести до ситуацій, подібних Південній та Північній Кореї, роз’єднаної Німеччини (відмінністю є не ідеологічний суспільний лад – капіталізм або соціалізм, а цивілізаційна орієнтація).
У цих гірших сценаріях роль «жертви» будуть використовувати як «євроцентристи», так і прибічники «руського миру». Цей сценарій веде до втрати суверенітету, його обміну на існування без власних зусиль, без формування суб’єктності. Профілактика цього сценарію потребує формування посттравматичної реабілітації, кооперації України з сусідами не лише в інтересах виживання та існування, а й розвитку у майбутнє, пошук, відбір та тиражування фракталів прогресивних зрушень, опікування «точками зростання».
Не менш вірогідною є модель інерційного сценарію – «визрівання ситуації», локалізації «тліючого конфлікту», який передбачає поступову зневіру населення України, «фантомні болі» Криму та Донбасу, вимоги компенсації цих «соціальних органів» та зміщення орієнтації до багатовекторності. Кращим варіантом цього сценарію є формування України як одного з медіаторів, разом з Грузією та іншими кордонними країнами, зіткнення інтересів геополітичних лідерів. У цьому сценарії Україна повинна бути спрямована на кооперацію та підвищення суб’єктності, як формування авторитету геополітичних комунікацій. Першим кроком до цієї ролі суб’єкта міжнародної діяльності є здійснення «мінських угод» при максимальному відстоюванні власних інтересів у «женевському» (ЄС, США, РФ, Україна), «норманському» (Франція, Німеччина, Україна, Росія) форматах або актуалізація «веймарського» проекту Президента України П. Порошенка про залучення до перемовин ще й Польщі.
Сценарій «підвищення геополітичної напруги» у світі між США, ЄС, Китаєм та Росією у будь-яких співвідношеннях, створює умови для актуалізації Україною ролі «жертви», розгляду її території як лімітрофу нестабільності, збідніння, хаотизації життя. У цьому сценарії Україна може відстоювати свою суб’єктність миру у кооперації дій зі своїми сусідами у колективній безпеці.
Цей сценарій може бути фазовим переходом до наступного сценарію – «Молода Європа». Цей варіант може відображувати два формати близьких один до одного. Перший формат – це «Річ Посполита майбутнього» (що в перекладі означає «загальна справа», «республіка»), ядром цього політико-економічного суб’єкта світового розвитку виступають Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія, з подальшим залученням східно- та західно-слов’янських країн Європи та особливого партнерства зі Скандинавськими країнами та країнами «Старої Європи». У другому форматі ядром «Молодої Європи» виступає Вишеградська група (Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща – V4). Формування «Молодої Європи» визначає кооперацію та диференціацію зусиль розвитку у напряму «від V4 → до V4+n» (наприклад, V4+4 , тобто країни Прибалтики – Литва, Латвія, Естонія – та Україна).
Для України у виході з кризи перспективним є також сценарій «регіоналізації Причорноморської співпраці», як формування Причорноморського альянсу кооперації України, Молдови, Грузії, а також Румунії, Болгарії, Туреччини. Цей проект визначає наближення України до НАТО. Домінуючу роль має не стільки група «п’ять очей», скільки Туреччина, яка стає регіональним лідером Причорноморських, Кавказьких, Каспійських проектів розвитку та їх зв’язаності. Другим етапом цієї співпраці є врегулювання відносин з Росією при медіації Туреччини.
Збереження ролей «рятувальника» та «переслідувача» Росії при відмові України від ролі «жертви» призводить до сценарію «Україна як фрактал постолігархічної демократії». Страхи російської зовнішньої політики перед Україною, її можливістю успішної демократизації та реформування, здатності досягнення «європейської якості життя» є небезпечним та привабливим фракталом тяжіння життєустрою для пострадянського простору, який після 90-х та 00-х дійшов до авторитарно-олігархічного устрою. У страхах цього режиму є «розвал РФ», орієнтація на «українську» ідейну привабливість демократії для колишніх республік СРСР. Якщо успіхи країн, що ввійшли до Євросоюзу можуть бути виправдані – «вони були лише союзниками», то успіх України є небезпечним фракталом, небезпечнішим аніж успіх Білорусі, яка у збереженні соціалістичних переваг у авторитарному режимі більш зрозуміла на відміну від України з її «Євровибором». Білорусь та Україна мають особливе значення для змін у Росії, оскільки саме ці три республіки були одними з засновників ООН та мають вплив на міжнародні інституції. Поступово у Центральній Азії сформована особлива роль Казахстану – країни, яка у пострадянському періоді досягла демографічного приросту населення. Росія збирає Євразійський простір як потенційний простір ємності новаційного потенціалу. Вплив України як фракталу демократії на це об’єднання може бути суттєвим, щонайменше руйнівним для олігархічного формату. Тому страхи Росії пов’язані як з виходом України з ролі «жертви», так і з втратою репертуару «рятівника» та «переслідувача», її переходу до стратегічного партнерства після довгого подолання «військових травм» у відносинах держав, які будуть «боліти» ще не одне покоління.
На наш погляд, Україна повинна концентруватися на полі можливостей кооперації розвитку, як сценарії стратегії холістичності, цілісності можливостей України як суб’єкта міжнародної політики та власного життя. У цьому сценарії основними є такі орієнтації:
– подолання ролі «жертви» та руйнування посттравматичного драматичного трикутника, в усіх фрактальних масштабах, як у зовнішньополітичній, так і внутрішньополітичній спрямованості, оскільки радикалізація, як формування «переслідувача», затребує ролі «рятівника» та «жертви»;
– стимулювання будь-якими дипломатичними засобами рівних прав у визначенні власної долі країни, суверенітету та розвитку, формування суб’єктів миру, а не війни, як попередження найгірших сценаріїв «фрагментації та неофеодалізації», «деформації як економіки війни», зовнішнього шматування – «Тільзитський мир для України»;
– переформатування державного управління, місцевого самоврядування, відносин «держава-громадянське суспільство» у процесах деолігархізації, корупції та паразитарному виснаженні ресурсів розвитку соціального організму країни;
– формування проекту розвитку України, як фракталу тиражування прогресивного розвитку на різних щаблях масштабування, з соціально-селективними та «фітнес» функціями: прав людини, демократії, сталого людського розвитку, новаційної економіки та суспільства знання, долання сировинної залежності розвитку країни, кооперації міжнародного партнерства та транскордонної співпраці у регіональному масштабуванні суб’єктності розвитку.